Українська Повстанська Армія

 

Українська Повстанська Армія




Українська повстанська армія


Невідомий повстанський відділ. Рівненщина, 1947 р.

Українська повстанська армія (УПА) — підпільна збройно-політична формація, cтворена на Заходi України у червнi 1941 року представниками Уряду Української Народної Республіки в екзилі; у жовтні 1942 року назву перейнято ОУН. Головне завдання УПА: оборона та звільнення українського населення як і від німецької, так і від радянської, окупацій. Побудована за територіальним принципом, розбивалася на пiдроздiли: УПА-Північ, УПА-Захід і УПА-Південь. УПА діяла по 1953 рiк, коли активнi її дiї припинено, а окремi вогнища спротиву дiяли впродовж 1950-60-х рокiв. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич.

Ставлення до iсторії УПА нині коливаєтся між позитивним (борцi за незалежність) і протилежним (нiмецькі колаборанти): сама оцінка опирається на пропагандиськi штампи обох сторiн. Питання про визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пiльг, досі остаються невирiшеними.

Боротьба Української повстанської армії — складова Українського визвольного руху 1920—1950 років.
Зміст [сховати]
1 Історія створення та бойові дії
2 Структура
3 Тактика та акції
4 Дiяльнiсть УПА
4.1 Дiяльнiсть УПА на Кубанi
4.2 Дiяльнiсть УПА в Закерзонни
5 Присяга вояка УПА
6 Цитати
7 Джерела
8 Зовнішні посилання
9 Дивись також


Перші загони під назвою УПА—"Поліська Січ" створив з вибухом Другої Світової війни отаман Тарас Бульба-Боровець в районі поліського села Олевського для боротьби з більшовиками, які декілька років раніш, разом з німцями, окупували Польщу. Ці загони діяли незалежно від німців проти решток розбитих радянських військ. Із кінцем 1941 року німці змусили Бульбу ліквідувати УПА—"Поліську Січ", після чого він перейшов у підпілля з частиною своїх — і створив нову повстанську формацію для боротьби проти німців і радянських партизанів, спершу під подібною ж назвою, а згодом як Українська Національно Революційна Армія (УНРА). З Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом А. Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем'янеччини та Володимирщини.

З осінню 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерoю, що й також прийняли назву УПА. Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА—"Поліська Січ" Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючися на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. Її організаторами були провідні члени ОУН: Д. Клячківський, Р. Волошин, Я. Бусел. Першим командиром УПА став Клячківський (псевдонім Клим Савур), а шефом штабу — полковник УНР Леонід Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу став полковник УНР М. Омелюсік. Місцем постою командування УПА стала Костопільщина.

УПА постала на Поліссі й Волині передусім як і для оборони населення перед німецьким терором, так і для оборони перед радянськими партизанами, які взимку 1942—43 наступали з білоруських лісів, грабували населення — та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії (див. Советські партизани на Україні в 1941 — 45 рр). Творці УПА розглядали її як можливий зародок реґулярної української армії. Безперечно, силою УПА було те, що спиралася на розгалужену мережу Організації Укрaїнськиx Націоналістів, яка користувалася підтримкою населення: у її створенні брали участь старшини попередніх українських військових формацій та до неї вступали люди різних політичних переконань, як наприклад, як і члени ОУН А. Мельника, так і непартійні, — і вона могла виступати як загальнонаціональна сила.

З її ініціативи створено Укрaїнську Головну Визвольну Раду (УГВР) як верховний політичній центр, якому підпорядкувалася УПА. Силою УПА являлася також і політична платформа: вона включала гасло самостійності України та боротьбу за основні громадські права, за демократію, за рівні права меншин і за співпрацю з іншими поневоленими народами проти нацизму і більшовизму. При УПА створено у 1943 окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з колишніх німецьких полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. До УПА перейшла 1943 й частина української поліції; замість неї німці створили польську поліцію, яка разом з німцями, вела каральні акції проти українського населення за підтримку УПА. Це привело до виступів українських боївок проти ворожо наставлених до українців польських колоністів та проти польських боївок. Подекуди загони УПА брали участь у кривавих польсько-українських зударах, що їх з свого боку провокували німці.

Німці робили спроби знищити УПА масовими акціями (найвідоміша з них — наступ генерала фон дем Баха) і засобами пропаганди: у німецьких листівках, скиданих з літаків на територію контрольованою УПА, названо УПА «спільниками Москви». У травні 1943 у засідці УПА загинув керівник «штурмових відділів» (СА) В. Лютце, а влітку 1943 відбувся ряд боїв і сутичок із німцями, як наприклад, успішний наскок УПА на місто Камінь-Кощирський. З кінцем 1943 влада німців була обмежена — і місто залишено поляками, решту території контролювала УПА. Одночасно УПА частково очистила терени Рівенської, Волинської та Житомирської областей від радянських партизанів, а рейди УПА поширилися і на частини Київщини та Кам'янець-Подільщини. За радянськими джерелами, українські національно-повстанські частини діяли і на Чернігівщині, і на Кіровоградщині.

Перші загони УПА почали створюватися в Галичині в червні 1943 в Карпатах під назвою Української народної самооборони, коли туди прямували рейдом радянські партизани під проводом С. Ковпака. Головне командування УПА розглядало ці терени як базу для боротьби не тільки в умовах німецької окупації, але й на час повернення більшовиків. Крім того, з уваги на посилений натоді німецький терор проти населення Галичини, як раніше на Поліссі й Волині: впровадження виняткового стану в жовтні 1943, наглі суди, розстріли і вішання закладників, посилені вивози до Німеччини — УПА виступила проти німців, зокрема проти здачі континґентів, вивозу молоді до Німеччини, та одночасно вела бої з радянськими партизанами.

Впродовж осені 1943 і в 1944 головне командування УПА досягло порозуміння про нейтралітет як із стаціонованими на Україні частинами угорської армії, так і з румунами і з в лютому 1944 з польським підпіллям (Армія Крайова), про взаємовизнання боротьби цих народів за незалежність.

На переломі 1943—44 УПА була найчисленнішою за весь час свого існування, об'єднуючи не менше 40 000 осіб, у тому числі й підпільні кадри ОУН. Роком пізніше, після переходу фронту, вже в радянській дійсності, сили УПА зменшилися до 20—25 тисяч осіб.


Структура

Територіально УПА ділилася утроє: УПА-Північ (Волинська, Рівенська і частина Житомирської та Київської областей); УПА-Захід (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та частини Закарпатської і Чернівецької областей), з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина, Холмщина, Лемківщина); УПА-Південь (частини Вінницької і Хмельницької областей). Групи ділилися на воєнні округи, а округи на тактичні відтинки. Спроби утворити четверту групу УПА-Схід не здійснилися.

Територіальні штаби УПА і деяких куренів та загонів мали такі відділи: оперативний, розвідчий, вишкільний, політично-виховний, організаційно-персональний і тиловий. До тилового відділу належали інтендантура й Укрaїнський Червоний Хрест (голова К. Зарицька) з медичним персоналом, що, ясна річ, не був винятково українським. Командування загонів мали таку структуру: командир, бунчужний, політітичний-вихователь, санітар (деколи лікар), начальник розвідки й польової жандармерії. У куренях іноді були і капеляни.

Комплектування загонів відбувалося на добровільних засадах, проте на початку фахівців було мобілізовано. Щоб доповнити старшинські кадри, організовано вишкільні курси: існували старшинська школа «Дружинники» з шестимісячною програмою, курси санітарів, медсестер, мінерів, політвихователів, адміністраторів.

Тактичною одиницею УПА був загін — сотня або курінь. Бойовий стан сотні становив 150—200 вояків; проте звичайні сотні були неповні. Загони озброєно легкою піхотною зброєю, включаючи важкі скоростріли, ґранатомети й протипанцерні рушниці, а подекуди й малі гармати. Уже за перших місяців радянської окупації було здійснено перехід до дії меншими загонами, щоб збільшити маневренність й полегшити забезпечення провізією.

Спершу в УПА існували лише функціональні ступені: курінний, сотенний, чотовий, ройовий. Згодом, ухвалою УГВР, введено підстаршинські ступені: старший стрілець, вістун, булавний, старший булавний; — і старшинські: хорунжий, поручник, сотник, майор, полковник, генерал. Ступені генерала мали Р. Шухевич (Т. Чупринка) і шеф генерального штабу Д. Грицай (Перебийніс), ступені полковника — їх наступники на цих постах: Василь Кук (Коваль) і О. Гасин (Лицар), а також командири УПА-Захід та УПА-Південь: В. Сидор (Шелест), О. Грабець (Батько), перший головний командир УПА Д. Клячківський та інші.

Зброю та однострої УПА здобувала від ворога або купувала на чорному ринку. В УПА існувала тільки піхота, за винятком початків УПА, коли були й кінні частини та гармати. У сотнях, як правило, були два машинні скоростріли і 8—10 автоматичних рушниць, звичайні рушниці та автоматичні пістолі. Зброя була німецького, радянського, угорського, польського, чеського і румунського виробу.

За першi роки радянської окупації УПА провела кілька великих політичних і збройних акцій, спрямованих проти примусової мобілізації до радянської армії, переслідування Греко-Католицької Церкви, вивозy населення. У лютому 1946 була проведена антивиборча акція, а згодом протидія примусовій колективізації. У цих акціях УПА нападала на станиці НКВС, звільняла політичних в'язнів, вбивала колаборантів. Було поширeно підпільну літературу, влаштовувано пропагандивні збори населення. У 1947 здійснено, частинний розпуск загонів УПА і включено їх у збройне підпілля, іншим доручено «леґалізуватися». Оперативними одиницями УПА, замість сотень і куренів, стали рої й чоти.


Тактика та акції

За весь час свого існування УПА зaтосoвyвала тактику постійних маршів, несподіваних атак на ворога та намагалася оминати великих боїв. Під час засідки УПА був важко поранений у квітні 1944 генерал Й. Ватутін. УПА користувалася допомогою населення, харчами, одягом та розвідкою. По мірi того, як більшовики опановували терен, вояки УПА й підпільники перебували зимові місяці у підготовлених бункерах.

Особливою оперативно-тактичною формою дії УПА були рейди: деякі мали бойовий характер (репресії проти польських боївок і радянських партизанів), інші переважно пропагандивні. Вони провадилися у 1943—44 з головної бази УПА на Волині, а у 1944—46 з Карпат. Рейди відбувалися на Правобережжі, Буковині, Закарпатті, а згодом з Засяння на Підляшшя та навіть на Словаччину.

Для знищення УПА більшовики спершу застосували масові фронтальні бої й сутички, як наприклад, у квітні 1944 триденний бій під Гурбами на Крем'янеччині з участю близько 30 000 вояків та зимою 1944—45 у Карпатах. Для поборювання УПА радянський уряд кинув навіть кілька дивізій військ НКВС. Узимку 1945—46 в Карпатах було влаштовано велику блокаду з розташуванням військ НКВС по селах з метою не допустити до допомоги населення загонам УПА та підпіллю. Для боротьби з УПА більшовики вербували з місцевого населення так званих «стрибків». НКВС-МВС застосовували також різні методи провокації: cтворення фальшивих загонів УПА, поширення затруєних ліків й інфекційних недуг та інше. Рівночасно керівники уряду УPСР та КПУ зверталися з закликом до вояків УПА складати зброю («з новиною») за ціну помилування. Тих, хто погоджувався, НКВД включало до частин для боротьби з УПА, а згодом їх судили й висилали до концтаборів. Відомі сім таких урядових звернень, останнє з датою 30 грудня 1949. Про дії підпілля, включно з місцевими зверненнями, повідомляла радянська преса до середини 1950-их років.

Трагічною датою історії УПА стала смерть головного командира Р. Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5 березня 1950. Ця втрата, виснаження i радянський терор призвели до її остаточного послаблення й ліквідації. Проте обмежені дії УПА і підпілля тривали щонайменше до 1953, а за радянськими джерелами до 1956. Останнім часом з'явилися відомості, що останній бій підрозділу УПА з підрозділом МВС відбувся 1961 р., а воїн УПА Ілько (Ілля) Беришин залишався у підпіллі до 1991 р.

Марки, випущені в діаспорі, для збору коштів на встановлення пам'ятника УПА.

Особливу роль у 1944—47 відігравали частини УПА Посяння, Холмщини та Лемківщини на кордонах Польщі: спершу група «Сян», а згодом Закерзонський край з командиром-полковником М. Онишкевичем (Орест) та тереновим провідником ОУН Я. Старухом (Стяг). Їх завданням було протистояти польським коммуністичним органам та шовіністичним елементам польського суспільства, які тероризували українське населення, та протидіяти примусовому виселeнню українців. Для боротьби проти УПА польський уряд створив навесні 1946 оперативну групу «Ряшів», складену з частин двох дивізій. Бої, що тривали до жовтня, з огляду на розпорошення загонів УПА в терені та систему бункерів, не дали бажаних наслідків. У березні 1947 загинув під час засідки УПА заступник міністра оборони генерал К. Свєрчевський, а наступного місяця польський уряд створив оперативну групу «Вісла» під командуванням генерала С. Моссора. Група, що мала знищити УПА на Закерзонні, складалася з кількох дивізій піхоти, технічних полків, літунської ескадри і частин міліції, разом 17 350 вояків. Водночас польський уряд домовився з урядами СPСР і УPСР про спільний наступ на УПА: УPCP виставила у вересні 1947 на кордон з Польщею 13 600 вояків, аналогічно біля кордону було сконцентровано численні радянські з'єднання. Тим часом УПА Закерзоння мала 17 сотень (дещо понад 2 000 вояків), а підпільна мережа та самооборонні загони населення близько 4 000 осіб.

Операція «Вісла» почалася 28 квітня 1947 і тривала до жовтня 1947. За чей час майже все українське населення виселено в основному у північні воєводства Польщі. У важких багато-місячних боях УПА й збройне підпілля понесли або важкі людські втрати, або були розбиті й розпорошені. З літа 1947 УПА почала залишати Закерзонський край; одні подалися в УPСР, інші до Західної Німеччини й Австрії, де були добиті рейдами УPCP (близько 400 осіб). Невеликі групи діяли на опустілому Закерзонні (так званому «дикому полі») ще до осенi 1953.

В УПА були різні неперіодичні видання. У 1944—46 з'явилися — «Повстанець» і «На зміну». УПА поширювала звернення до українців, військових, а також до представників інших національностей (російською, польською, словацькою та іншими мовами). У лавах УПА працювали відомі підпільні публіцисти: Д. Маївський (П. Дума), Й. Позичанюк, П. Полтава, О. Дяків (Горновий), У. Кужіль; поети В. Волош-Василенко, М. Боєслав та інші; мистці Н. Хасевич і М. Черешньовський. Бібліографію видання УПА склав Л. Шанковський: «УПА та її підпільна література» (Філадельфія 1952).









Дiяльнiсть УПА


Дiяльнiсть УПА на Кубанi

ОУН вiдстоювало iдею Української Самостійної Соборної держави, яка повинна б включaти і українськi етнiчнi землi Кубанi. Мережа ОУН була створена на Кубанi на базi одного з роїв «Пiвнiчної походної групи», яку очолював Спиридон Ткаченко («Голуб»). 20 жовтня 1942 року вiн став головою Лиманського окружного проводу ОУН. Тіснi з'язки були встановленi з оунiвцями Марiуполя. Вiд квiтня 1942 року iснував канал старшин та пiдстаршин УПА, якi були уповноважені Проводoм ОУН створити Козачy Повстанську Армію Кубані. У початкiв даної армії стояли: сотник Василь Плетень («Шум», «Зорян», «Беркут»), колишнiй лейтенант Червоної Армії, уроженець Чернiгiвщини, лейтенант Дмитро Гречух («Днипро»), а також Дмитро Коваленко-(«Мить») з Приамур'я. В осенi 1944 року на Кубанi дiяло двi повстанськи сотнi — «Шума» (85 люд.) i «Гомона» (125 люд.), а також окремi розвiдуальнi рої по 10 бiйцiв у кожнiй. Повстанська армiя на Кубанi проiснувала до 1950 року.


Дiяльнiсть УПА в Закерзонни


Присяга вояка УПА

(зaтвеpдженa УГBP i введенa нaкaзoм ГBШ ч.7, з 19. VII. 1944.)


Я, вoїн Укpaїнcькoї Пoвcтaнcькoї Аpмiї, взявши в pyки збpoю, ypoчиcтo клянycь cвoєю чеcтю i coвicтю пеpед Bеликим Нapoдoм Укpaїнcьким, пеpед Святoю Землею Укpaїнcькoю, пеpед пpoлитoю кpoв'ю ycix Нaйкpaщиx Синiв Укpaїни тa пеpед Нaйвищим Пoлiтичним Пpoвoдoм Нapoдy Укpaїнcькoгo:


Бopoтиcь зa пoвне визвoлення вcix yкpaїнcькиx земель i yкpaїнcькoгo нapoдy вiд зaгapбникiв тa здoбyти Укpaїнcькy Сaмocтiйнy Сoбopнy Деpжaвy. В цiй бopoтьбi не пoжaлiю нi кpoви нi життя i бyдy битиcь дo ocтaнньoгo вiддиxy i ocтaтoчнoї пеpемoги нaд yciмa вopoгaми Укpaїни.
Бyдy мyжнiм, вiдвaжним i xopoбpим y бoю тa нещaдним дo вopoгiв землi yкpaїнcькoї.
Бyдy чеcним, диcциплiнoвaним i pевoлюцiйнo-пильним вoїнoм.
Бyдy викoнyвaти вci нaкaзи звеpxникiв.
Сyвopo збеpiгaгимy вiйcькoвy i деpжaвнy тaємницю.
Бyдy гiдним пoбpaтимoм y бoю тa в бoйoвoмy життю вciм cвoїм тoвapишaм пo збpoї.
Кoли я пopyшy, aбo вiдcтyплю вiд цiєї пpиcяги, тo xaй мене пoкapaє cyвopий зaкoн Укpaїнcькoї Нaцioнaльнoї Pевoлюцiї i cпaде нa мене зневaгa Укpaїнcькoгo Нapoдy.


Цитати

Якби у французької армії був такий дух, як в УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію.

Шарль де Голль, Президент Франції (1959-69)

Яка армія може похвалитися тим, що ще протягом десяти років по закінченні другої світової війни могла вести бойові дії без підтримки ззовні? Четники Михайловича в Югославії склали зброю через рік після приходу до влади Тіто. «Зелені брати» у Прибалтиці трималися два роки. Армія Крайова у Польщі – також два роки. УПА виявилася найстійкішою.

Че Гевара, команданте Кубинської революції, 1959 р.


Джерела
Енциклопедія українознавства
Лебедь М. Укр. Повстанська Армія. Мюнхен 1946
Шанковський Л. Укр. Повстанська Армія. Історія укр. війська. Вінніпеґ 1953
Мірчук П. Укр. Повстанська Армія 1942—1952. Мюнхен 1953
Blum I. Udzial wojska polskiego w walce о utrwalenie władzy ludowej; walki z bandami UPA. Wojskowy Przeglad Historyczny. B. 1959
Szоta W. Zarys rozwoju Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów і Ukraińskiej Powstańczej Armii. Wojskowy Przegląd Historyczny. B. 1963
Armstrong J. A. Ukrainian Nationalism, 2 вид. Нью-Йорк — Лондон 1963
Bilinsky J. The Second Soviet Republic: The Ukraine after World War II. Нью-Брансвік 1964;
Szczesniak A. B., Szota W. Z. Droga do nikad. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów і jej likwidacja w Polsce. B. 1973
Літопис Укр. Повстанської Армії, тт. 1 — 5. Торонто 1976—1981
Motyka G. Ukraińska partyzantka 1942—1960, Warszawa 2006


Создан 18 окт 2007



  Комментарии       
Всего 2, последний 1 год назад
tabera94 19 фев 2016 ответить
Es muy bueno amigos.....!!!!!!!
   
дмітро 20 мая 2016 ответить
упа єто сіла
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником